Добровілля

Прийнято вважати, що відлік життя Добровілля починається з XVII століття, і це вже серйозна дата. Та знахідки на території Добровільського старостату кажуть, що все почалося значно раніше. Одна з таких знахідок — курган «Гостра могила» біля села Верхня Самара. Як то було: у 1972 році експедиція при Харківському правлінні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури дослідила курган в окрузі села Верхня Самара Близнюківської селищної громади.

І знайшла там майже нічого, бо все було в плачевному стані. Люди кажуть, і ми їм віримо, бо є всі підстави, що на місці зруйнованих та побитих мародерами поховань ще не так давно знаходили похованих разом з інвентарем — залізним мечем, деталями кінської збруї та всяким. Тим не менш, стан кургану не завадив з’ясувати, що це була могила не однієї людини і не одного народу: три поховання — давньоямної культури, одне — катакомбної, і ще одне — зрубної.

А в саду біля одного з панських маєтків, на дні штучно створеного для панської сім’ї ставка, люди знайшли кам’яну бабу, яку згодом ідентифікували як половецьку. У 2025 році була аномальна спека — ставок пересох, і вона стояла на дні, поки трималися теплі дні. Але зима 2026-го зі снігопадами та весняні зливи знов приховали її від нас. Тим не менш, ця пам’ятка є, і, як кажуть, не одна: неподалік знаходили ще одну половецьку бабу, яка збереглася краще.

Це каже про те, що з давніх-давен на цих пагорбах посеред степу живуть люди. Щоправда, більше відоме життя Добровілля за старі часи — те, що й сьогодні оспівується в піснях і популярній культурі. У час, коли ця земля стала «Диким полем», витоптане монголами поселення відродилося під назвою Надержинове — як оборонне від татарських набігів по річках. Пізніше, коли сюди прийшло багато переселенців, що тікали від кріпацької долі, село назвали Добровілля. Так воно зветься і по сьогодні, бо тут люди опікуються доброю, власною волею, а не наказами панів над собою.

Як відомо з місцевих легенд та розповідей, у Добровіллі багато у що вірили. І в потойбічні сили, і в Бога також. У 1788 році від Павлоградського духовного правління до преосвященного Амвросія Катеринославського надійшло доношення про стан духовності в селі Волі під володінням Надаржинських — який, певно, залишав на той час бажати кращого. Бо саме тут наприкінці XVIII століття було збудовано храм Святого Духа, що і став центром духовного життя громади. Сюди їздили паломники, ходили на свята, тут вчилися. При храмі була своя бібліотека, що з часом тільки зростала. Люди своїми силами і пожертвами покращували церкву, відновлювали після пожежі, зміцнювали — піклувалися і берегли.

Та прийшли совєти і все зруйнували: пам’ятка церковної архітектури була втрачена в 1930-х роках. На сьогодні ми знаємо тільки те, що наш храм за архітектурною побудовою був дуже схожий на той, що є в місті Ізюмі Харківської області.

І хоч храм не зберігся, віра все одно збереглася. Як і всюди на Близнюківщині, тут таємно хрестили і таємно святкували. Був тут священик, що на Великдень потайки пік пасочки, святив і роздавав їх людям. Так християнська віра дожила до наших днів — поруч з ритуалами з давніх-давен та байками про темні сили, як дві сторони одного всесвіту.